Передусім, великий ріспект усім тим людям, хто прийшов закопувати котлован. Махати лопатою - це більше, ніж плескати язиком. Один із місцевих мешканців, який кілька місяців тому купив квартиру в сусідньому будинку, оплатив пісок і самосвали. А близько вісімдесяти чи ста людей на собі відчули різницю між відчуженою працею за гроші та вільною роботою творення.

Близько десятої години 9 березня почали прибувати перші машини та перші учасники. Ми взяли в руки лопати й почали зсипати в котловани той пісок, який не потрапляв до них прямо з машин. Спершу все було доволі просто, бо самосвали могли під’їжджати прямо до краю котловану, а нам треба було тільки скидати вниз те, що не впало саме. Звичайно ж, одразу приїхала слідча група з міліції, одразу приїхав представник забудовника, який усе знімав нас на камеру. Але ми подали папери про незаконність забудови, заявку про акцію - міліція через півгодини й поїхала, і більше нам ніхто не заважав.

Через годину стало трохи складніше. І не стільки тому, що котлован поступово заповнювався - скільки тому, що приходили нові й нові люди, і нам доводилося домовлятися про лопати Кожен хотів хоч трохи попрацювати, а лопат було тільки з десяток. Було видно: люди отримували задоволення, працюючи з власної волі, роблячи те, що хочуть робити… та ще й під музику. Підключили до сусідів колонки - і поки одні копали, інші чекають естафети і підтанцьовували. “Ти ще не втомилася? Може, віддаси лопату?” - “Ще ні!” Якась жінка, що проїздила поруч, зі словами “я вами пишаюся” подарувала коробку цукерок, сусіди виносили чай у термосах. Щиро, для мене це був один із найкращих робочих днів у житті. Як і для багатьох, я думаю. Добровільна праця облагороджує, хе-хе.

Коли надійшов час офіційної частини о 14.00, на яку ми запросили й пресу, котлован був закопаний вже десь на третину. Тоді ж ми принесли з під’їзду саджанці та посадили з десяток дерев двома акуратними рядами, замість спилених забудовником у грудні. Дерево посадив. Одна галочка є

Оскільки ми робили це в день народження Тараса Шевченка, вирішили зачитати кілька віршів у тему.

Ви — розбойники неситі,
Голодні ворони.
По якому правдивому,
Святому закону
І землею, всім даною,
І сердешним людом
Торгуєте? Стережіться ж,
Бо лихо вам буде

Після цього Андрій Манчук заспівав “Як тебе не любити, Києве мій”. А потім настала черга закопування в котлован Сокири Війни. Як там казав Тарас Григорович?

…а щоб збудить хиренну волю,
Треба миром, громадою обух сталить
І добре вигострить сокиру!
Та й заходиться вже будить…

Слухати поради нашого Кобзаря ми наразі не стали, але хай забудовник сприймає це як дружнє застереження: краще ту сокиру звідти вже не викопувати.

Так звана “офіційна” тривала менше, ніж півгодини та проходила без відриву до виробництва. Нам ще багато залишалося зробити.

П’ята, шоста година. Вже темніє… Дерева стоять рядочками, позначені кілками та будівельною стрічкою, якою раніше було обгороджено котлован. Ось він - через нього вже можна легко перестрибнути. (До речі, дівчина на фото чіплялася за лопату зубами й нікому не віддавала

Ще хтось сказав, що треба було від початку шукати бульдозер і згортати пісок ним. Але це неправда. Відчуваючи сьогодні кріпотуру, я розумію: більшість із людей, які закопували вручну цей котлован, ходитимуть тепер по Пейзажці з особливим відчуттям. Коли ми через роки прийдемо в цей парк - ми відчуватимемо щось інакше, ніж якби просто стояли й дивилися, як техніка загортає пісок. А якщо там знову спробують щось копати й нищити (ох, краще забудовникам навіть не намагатися) - люди, які сьогодні працювали, стоятимуть до останку. Скажу за себе: горло перегризу. Тож хай краще більше не відкопують ту сокиру.